Д-р Зеня Черник — президент Української федерації Америки

Українська Федерація Америки має шість різних програм допомоги військовим. Варто згадати, що в одній із програм терапії військових, ми використовуємо спеціально тренованих собак, які допомагають людям з емоційними та фізичними проблемами. Собаки можуть подавати предмети, відкривати двері, а деякі з них, навіть передбачити епілептичний приступ і завчасно покликати на допомогу. Ми б хотіли бути однією із міжнародних організацій, яка б допомогла уряду України реалізувати деякі програми тут, які на нашу думку допоможуть бійцям. 

Наша організація вже надала фінансову допомогу українському уряду, для ветеранів та їхніх родин, в сумі понад 7 млн долл. З початку війни, ми відправили на лікування до Америки 20 поранених бійців. 

Варто зазначити, що травми, які отримують військові, носять не лише фізичний характер, а й психологічний також, наприклад, у бійців виникає синдром ПТСР. Ми вирішили серйозно зайнятись проблемою посттравматичного синдрому, адже неправильне лікування може нашкодити бійцям та їхнім сім’ям.

Роботу в цьому напрямку ми розпочали спільно з клінікою ім. Анни Мазуренко, адже тут є можливість обстежити всю сім’ю. Ніхто із ветеранів не прийде сам і не розповість, що має синдром ПТСР, це найбільша перепона, яка не дозволяла нам допомагати військовим. Програма побудована таким чином: під час обстеження дитини ми виявляємо причини, які спровокували порушення. Однією із таких причин може бути участь когось із батьків у військових операціях, тоді ми вже пропонуємо допомогу саме батькам. 

Володимир Шамрай — представник міністерства у справах ветеранів

Я ветеран бойових дій та, відповідно, один із тих, хто потребує реабілітаційної допомоги. На сьогодні, є декілька напрямків над якими міністерство планує працювати в майбутньому. Перше — це соціальне забезпечення ветеранів. Друге — професійна адаптація. І третє — допомога в покращенні ментального здоров’я бійців. Бачення таке і, на мою думку, воно вірне: «Необхідно давати вудку, а не рибу». 

Олександр Чачанчій — ветеран АТО

Я 86-го року народження, мешкаю в місті Благовіщенськ, Кіровоградської області. До війни працював майстром виробничого навчання із газозварювання. Був на Майдані, а після анексії Криму добровільно записався в військкомат. У липні місяці я потрапив у зону АТО, під місто Дзержинськ, де отримав важке поранення: мені відірвало обидві кінцівки вище колін. Пройшов кілька клінік та кілька ампутацій.

Через пару місяців лікування, я повернувся додому з протезами, потім ще два місяці намагався на них встати. Згодом нас, п’ятеро ветеранів, волонтерською допомогою відправили в австрійську школу ходьби. В Україні такої не було: нам лише видали протези, — а далі вчись як хочеш. В школі ходьби нам показали, як правильно одягнути протези, як з ними сідати на стілець, як піднятись, якщо впав тощо. За три тижні ми отримали ази та вдосконалювалися в ходьбі. Після чого повернулися додому і кожен зайнявся своїми справами.

За поранення першої групи, я отримав від держави компенсацію у 304 тисячі гривень, купив обладнання для виготовлення фалових брикетів та почав працювати. Брикети - це альтернатива газу та вугіллю, ми їх виготовляли із лушпиння соняшника. Все йшло чудово, поки постачальники не підняли для нас вартість сировини. Тож довелося продати половину обладнання. Зараз ми, зі своїми знайомими, розпочали будівництво сонячної електростанції. Сподіваюсь нам все вдасться.

Ростислав Гривул —  лікар-психіатр

Я представляю галузь медицини, про яку ходить найбільше анекдотів. Увага такого роду красномовно говорить про ставлення до людей, які мають проблеми з ментальним здоров’ям. Таке відношення зустрічається як у цивільних громадян, так і у військових. Якщо ти пішов до психолога чи психотерапевта, то, значить, тобі чогось «бракує». Це перше, що я хотів би відмітити.

Є ще одна проблема, про яку мало говорять. Для того, щоб військовому отримати посвідчення про те, що його ментальне здоров’я постраждало внаслідок участі у бойових діях, людина мусить лягти у психіатричну лікарню, по-народному — в дурдом. Така госпіталізація потрібна для того, щоб отримати пенсію по втраті працездатності. Більше того, для отримання компенсацій, військова людина надалі, має лягати туди два рази на рік.

Ну і третє: на одну історію успіху військового є тисячі історій невдалих. Допомога військовим фінансово невигідна, тому, інколи здається, що волонтери, які за це беруться, просто фанатики. Ми допомагаємо військовим в нашій клініці «Медпарк» у співпраці з Центром ім.Анни Мазуренко, але наші ресурси обмежені. Навіть, якщо програма запрацює на 100%, як ми планували, — це крапля в морі, у порівнянні із тими викликами, які перед нами стоять.

Юрій Поліщук — ветеран АТО, директор клініки «БейбіДок», місто Рівне

Я сам ветеран АТО, був у 130-му розвідувальному батальйоні. На жаль, за останні роки, стосовно військових ветеранів виробляється філософія жалості, ми ж повинні розвивати філософію співчуття. Необхідно системно допомагати таким хлопцям і мати живі приклади успішних ветеранів. Щоб можна було сказати, що є Сашко, Петро, Степан, які створили свій бізнес і навколо них працюють люди. Філософія успішності, філософія допомоги через співчуття може змінити ситуацію. 

В нашому місті вже допомагають військовим, але немає спільного розуміння і системної роботи, кожен робить як вміє. Ми захоплюємось роботою клініки ім.Анни Мазуренко і готові розпочати таку роботу в Рівному. Надіємось знайти спільний знаменник у роботі з ветеранами. 

Юрій Джізбарь — радник комітету Верховної Ради з питань національної безпеки оборони та розвитку

Я думав, що офіцери-психологи у своїй роботі не мають великого навантаження. Але, коли я сам почав працювати офіцером в структурах морального забезпечення (МПЗ), виявилось, що я помилявся. До офіцерів-психологів приходить дуже багато людей, щоб розповісти про свої проблеми. Для того, щоб допомогти бійцю, необхідно пропустити його біль крізь себе, тільки в цьому випадку людина може щось почути. І це велике психологічне навантаження для таких людей, як я, котрі не мають спеціальної підготовки. Необхідно ґрунтовно підійти до підготовки військових психологів.

Друга теза, яку б я хотів підкреслити це те, що ми не доносимо до законодавчого рівня наші зауваження та побажання, щоб вони були враховані в відповідних законопроєктах. Я був на засіданнях комітету безпеки і оборони, переглянув законопроєкти і на жаль, поки що в них немає планів стосовно реабілітації бійців та залучення їх до програм. Пропоную написати відповідного листа, готовий внести його в юридичну форму та зареєструвати. Для того, щоб депутати включили сьогоднішніх делегатів нашого круглого столу в комітетські зустрічі, де б вони могли донести наші побажання.

І ще одне. Я намагався долучати учасників бойових дій до якихось програм через підприємницьку діяльність, тож помітив деяку закономірність. Війна загострює як негативні, так і позитивні сторони людського характеру. Якщо людина до війни нічого з себе не представляла, то не варто очікувати від неї успіхів після участі у військових діях. Ще я помітив, що більшість учасників бойових дій не вміють розпорядитись землею, яку дає їм держава. Майже нікому не вдається господарювати, краще, що вони можуть зробити — це продати землю. Чому так? Тому що відсутні спеціальні програми, на яких ветерани могли б навчатися вирощуванню сільськогосподарських культур. По закінченню курсу, військові могли б скласти іспити та отримати сертифікат. В свою чергу, за допомогою такого сертифікату можна було б отримувати кредити з нижчими ставками. 

Світлана Михайлів — керівниця реабілітаційного центру АТО, місто Тернопіль

Я працюю з учасниками АТО вже два роки в комунальному закладі. Люди, які потрапляють на психологічну реабілітацію, у 90% випадків потребують виводу із залежності, а саме із залежної поведінки. Скільки б ми не допомагали, люди із залежною поведінкою — це споживачі. Вони беруть допомогу, невміло користуються нею і, врешті, знецінюють все. 

Психологічно здорові люди, які йшли на війну, повернулися сильними. Ті ж, хто йшов, щоб стати героями, прийшли ослаблені. Такі люди потребують серйозної психологічної допомоги. Спочатку ми вчимо їх жити без алкоголю, потім працюємо з ними психотерапевтично. Лише згодом, ми можемо говорити з ними про духовні речі: дати людині новий зміст, новий сенс, нову силу.

Фахівців, які б могли допомогти вивести із залежної поведінки, майже немає. Я пропоную розпочати навчання таких спеціалістів.Також готова до співпраці: в листопаді в нашому центрі проходитиме міжнародна конференція, тож всіх запрошую.

Отець Степан Сус — капелан

За п’ять років ми помітили, що в країні сформувалось кілька типів військових сімей, з якими ми вже працюємо. Перший тип — це родина, в якій хтось загинув. Другий — це сім’я в якій хтось пропав безвісти і його рідні по сьогоднішній день чекають, коли повернеться їхній син чи батько. Третій тип – це сім’я, в якій військові мають психологічні проблеми, вони перебувають на лікуванні або в лікарні, або вдома, можливо, що їм до кінця життя доведеться приймати ліки. Тож його рідні мусять жити з героєм, який є психічно хворою людиною. Четвертий тип військової сім’ї – це сім’ї, в яких військовослужбовці алкозалежні, або вживають наркотики, або грають в азартні ігри. Також є родини, де військовий втратив руку, ногу чи зір. І останній тип — це сім’ї, в яких воїн перебуває в полоні, а його близькі люди живуть очікуванням на його повернення.

Всі типі сімей сформувались з огляду на те, які родини до нас звертаються в гарнізонний храм. Чи можемо ми їм допомогти? Напевно що ні. Але ми можемо бути поруч — це також велика відповідальність, адже такі родини потребують особливої уваги. На мою думку, необхідно створити центри, куди військові та їх родини могли б звернутись в будь-який час. Такі сім’ї повинні знати, що вони не залишаться сам на сам в період труднощів.

Оксана Винницька-Юсипович — почесний консул Канади у Львові

Я не працюю з ветеранами і не походжу з родини ветеранів. Я вчителька початкових класів, тож хотіла би поділитись деякими думками з приводу українських дітей, а саме результатами двох наукових робіт, які стосуються ПТСР. В одній роботі проводять дослідження 4-5-х генерацій родин військовополонених. Результат показує, що ПТСР передається нащадкам на клітинному рівні, особливо це стосується чоловіків. 

В другій роботі досліджуються люди, які пережили Голокост і їхні діти. Результат також говорить, що на клітинному рівні, пережита в дитинстві травма, передається в наступних генераціях. Чому це важливо? Я працюю останні 35 років на Галичині і бачу цей синдром в школах. Це не тільки результат війни теперішньої. 

Інша річ, яку я хочу зазначити. Ми маємо центри в Канаді, в яких є будинки, що піклуються ветеранами певного віку. В них знаходяться дитячі садочки і будинки пристарілих. Тож між дітьми та військовими відбувається активне спілкування і таке сусідство допомагає всім.

Коли військові у Львові приходять в школи чи навідуються в Центр «Джерело» (В центрі «Джерело» опікуються дітьми з інвалідністю), вони спілкуються з дітьми та бавляться з ними в різні ігри. Ми помітили, що діти по-іншому починають їх сприймати. Ми бачимо, що такого роду взаємодія допомагає і дітям і військовослужбовцям. Отож таку терапію варто використовувати, адже вона корисна для обох сторін.